понеділок, 25 червня 2018 р.

Язичницька, поганська чи народна віра?

В суспільстві поширюють думку, що стародавня віра нашого народу називається язичництвом. І це означення начебто вже прийнято суспільством, бо так рідновірів називає христосівська церква, звісно, щоб принизити своїх опонентів. А через використання цього терміну церквою назва перейшла в науковий обіг разом із словом "поганство". З'явилася думка, що й поганство дуже нам рідне, якось на одному із білоруських сайтів побачили: "Вітаємо вас браття поганці!". Де в нашій стародавній рідновірській літературі написано, що наш народ називав свою віру "язичництвом" чи "поганством"? Ніде таке не написано, то за якою логікою ви берете від церкви назву "язичники" чи "поганці" для означення рідновір'я?
 Звернемося до православної язичниці Галини Лозко за деякими поясненнями з цього приводу:
"В наукових колах досі не існує єдиного терміну, яким би можна було позначити віру наших предків перед прийняттям християнства. В літописах вона зветься поганством, а люди, які сповідують інші віри (як рідні так і чужі), звуться поганами. Вперше ці слова вжиті у Римському акті 368 р. На думку деяких вчених, воно походить від лат. paganus, що первісно означало "селянин". Проте на українсько-руському мовному грунті воно сприймалося як щось гірше, протилежне хорошому і вживалося в значенні відсталого, темного, дикого тощо. Хоча значення цього слова в українській мові значно ширше і точніше, ніж латинське, передає зміст трагедії, яку пережили наші предки. Слово поганство стоїть в одному ряду зі словами, що мають корінь ган-: гана, ганьба (осуд, сором), ганити, поганити (засуджувати, лаяти, соромити), поганий, поганин (той, якого засудили, осоромили). Тобто віра наших предків була споганена (зганьблена). Якщо слово поганство широко використовували руські літописці-християни, то це ще не означає, що цей термін прийнятний нині. На жаль, багато вчених-християн в Україні й за кордоном використовують його." [2, 179-180].
З назвою поганство, яке широко використовується в Західній Європі, начебто розібралися, що це таки дійсно негативне слово. Заперечимо лише те, що, на нашу думку, не "селянин" чи "сільський" було первісним значенням цього слова, а саме нижній підземний світ, де все гине і гниє, щоправда виходить з лона Землі у вигляді пагона (згадаймо, що й дитину щоб не зурочити називають поганою). Разом із тим корінь ган означає і народження, тому Земля у нас Рогань (Роганиця, Рожаниця). І Сонце там гине, гнітиться, а потім знову виганяється на світ Білий.
Тепер прочитаємо, що Галина Лозко пише про язичництво: "Українська наукова література нашого часу користується терміном язичництво. Значення його також потребує дослідження, адже існують часом абсолютно протилежні думки. Так, наприклад, Михайло Драгоманов вважав, що "язичницький" означає національний, крайовий, народний (тобто рідний для народу). Митрополит Іларіон висловлює іншу думку: за своєю етимологією воно означало саме "чужу віру" (первісно чужий "язик"), тобто те, що в греків та римлян означало "варвар" (чужинець). Словники староукраїнської мови XVII ст. фіксують значення слова "язик" як "народ"... За ЕСУМ можна узагальнити, що первісне значення слова язичництво – віра племені людей, пов'язаних спільним звичаєм і спільним походженням. Отже, в слові язичництво немає нічого образливого. Лише тисячолітнє християнське паплюження народних вірувань стало причиною того, що цілі покоління українців соромились своєї рідної віри, називаючи її штучним терміном "дохристиянська". Слово народовір'я нині також не передає суті поняття, оскільки мова йде про народ, який є переважно християнізованим." [2, 180].
Отже, Галина Лозко має чітке переконання, що слово "язичник" відповідає поняттю народної віри. Але Володимир Шаян, ярою прихильницею якого є Г.Лозко, уникає цього слова на означення Рідної Віри [див. 7]. Натомість однобожник Лев Силенко вважав, що "віра язичеська" – це віра народна, національна. [див. 5]. Віра Галини Сергіївни настільки глибока, що у своєму перекладі Велесової Книги, де в Б. Яценка слово "язиги" (давнє кочове плем'я, що вороже русам) переклала як "язичники" або "народи". Але переставила речення так, що 'язичники' вийшли в позитиві або в розумінні чужих народів, які русів не стосуються. Ми ж підтримали в цьому Г. Лозко, але зробили дослівний переклад і ось що в нас вийшло: "І так Богами хранимі од многих, [що] речуться язичниками (язенце) [д.5а]; Тож ці язичники (іензенце) одворотилися до полудня і самі не хаять інших. (…) Була тут січа велика: язичники (ензіце) і костобці се разили со злими втікачами і ворами говяд наших. [д.5б]; Наші отці єдині хомита носити мали (були рабами – С.П.), і ніколи ми [не] називалися інакше, як язичники (езеце), коли бо рабство вавилонське терпіли. [д.6г]; Себто ми одійшли від гір Карпенських до Кия і там була також ворожість від злих язиків (язецех). [д.18а]".  Щоправда в одному місці слово язик приписано до означення русів: "...яко греки, жадаючи за [рахунок] руського язика (ієнзєку) зростати..." [див. 1].
Тобто за Велесовою Книгою язичниками називають національні чи релігійні меншини або сусідні народи, які мають іншу віру. З іншого боку слово язичник можна розуміти як вогнепоклонник (язик полум'я (звідси плем'я), язик в роті (печері) також позначає полум'я), але і в цьому розумінні, воно означає недосконалість, так як Вогонь символізує зародок Сонця. Тобто йде протиставлення: погань-краса. Хоча в природному розумінні – це розвиток життя: з поганої гусені твориться метелик, але й метелик після гибелі стає поганю – він гине. [3, 5].
Це так само, як греки чи римляни чужинців називали варварами. В нашому розумінні Варвара є Богинею вечірньої зорі, коли запалюють вогнища, а світ вважають перевертався і руйнувався, ставав іншим [4, 124]. Оце і є ознака поганства, погані, недосконалості. Але ж ми знаємо, що ранкова Зоря потім виведе Сонце із потойбіччя і ми будемо бачити його у повній красі.
У біблійних текстах греки перекладали івр. גוי‎, "гой" (множина גויים, "гоїм") словом ἔθνος ("народ", "етнос"). Жиди звали словом גויים, "гоїм" всі чужі народи та їхні релігії, відповідно в нашому перекладі Біблії означалися словом "язичники". [див. 8].
Як пише народознавець Світлана Творун, "в Біблії термін 'язичники' також вживається у значенні 'іновірці'. Тому варто задуматись, чи логічно автентичну релігію корінного населення на своїй історичній батьківщині називати іновірською. До того ж цей термін у науковій літературі аж ніяк не пов'язаний з конкретною вірою конкретного народу і є спільним для релігій різних країн і навіть континентів, які дуже різняться за системою релігійних поглядів, моральних норм, обрядів і ритуалів." [6, 120].
Тобто ми маємо кілька слів для визначень нижнього світу, яким домінуюча віра обзивала своїх опонентів, що наче мали віру недосконалу, не від світлого Бога. І тим самим протиставляли своїй високоорганізованій Вірі. Навіть, якщо сусідній народ, з яким, як правило, часто воювали, мав більш досконале віровчення, то все одно, відносно погляду домінуючого на даній території народу, воно було малозрозумілим і поганим. Згадаємо, що юдо-євангелісти, маючи витоки від однієї віри і одного святого письма, при матеріальних суперечках, які часто супроводжуються поняттям "священної війни", називали своїй супротивників не інакше як безбожниками, єритиками, сатаністами і т.п., тобто принижували як могли. Чому ж тоді наші рідновіри не цураються своїх принизливих слів як язичник і поганин?
Маємо думку, що й слово 'народ' теж символізує нижній світ, так як частина 'на' є ознакою нав'єго (нового). Земний світ людей є породженням Роду Всевишнього. Тому у цьому язичник, поганин, варвар наближаються до поняття 'народ', тобто віри всіх. Народна віра може в деякому розумінні спрощувати храмову віру, але вона є носієм і опорою більш високого розуміння Божого Світу. Тому вважаємо, що найкращий варіант нашу віру називати "народною", бо ми свої знання про світогляд черпаємо саме в середовищі людей. Термін "народовір'я", яке Г. Лозко вважала, як таке, що не передає суті поняття, ми вважаємо більш прийнятним для сучасного використання. Воно не набуло ознак зневаги, а навпаки наближає нас до віри, звичаїв і обрядів народу, на основі яких духовні провідники відтворюють богославлення і обрядовість. Та й проводяться ці обряди саме для народу, його духовного виховання і єднання. Тому Народна Віра є основою творення сучасної Державної Віри Русі-України. 

Література:
1.Велесова Книга / переклад, коментарі С.Д. Пашник. – Запоріжжя: РПК, 7526 (2018). – 192 с.
2.Лозко Г.С. Українське народознавство. – К.: Зодіак-ЕКО, 1995. – 368 с.
3.Пашник С.Д. Руська Православна Віра у питаннях і відповідях. – Запоріжжя: РПК, 2018. – 72 с.
4.Пашник С.Д. Руський Православний Календар. – Запоріжжя: РПК, 7526 (2018). – 172 с.
5.Силенко Л. Мага Віра – В. Британія, США, Канада, Австралія, Зах. Німеччина: ОСІДУ РУНВіри, 10.979 (1979). – 1428 с.
6.Творун С.О. "Язичництво" чи "архаїчне православ'я"? // Українознавство. – 2012. – № 2. – С 119-122.
7.Шаян В.П. Віра Предків Наших. – Гамільтон: Об'єднання Українців Рідної Віри, 1987. – 893 с.
8.Язичництво. – https://uk.wikipedia.org/wiki/Язичництво.

Світовит Пашник,
Волхв РПК

Немає коментарів:

Дописати коментар