Є відома пісня про Галю "Їхали козаки із Дону додому". Любили у нас колись її співати за столом. Проста, весела і навіть про зміст мало хто задумувався. Може б і далі собі співали і горя не знали...
В 90-х роках, коли їздили до Києва у справах Рідної Віри, то знавець минувшини Михайло Молявко цікаво розповідав і про історію, і про давню віру. Пам'ятаю, слухали ми його біля святилища Хвойки (це те, що викладене з каміння біля Музеї історії України): зростом невеличкий, очілля, вишиванка – все підкреслювало в ньому справжнього українця, що закоханий у свою культуру.
В 1996 р. вийшла невеличка стаття Михайла Молявки "Хто ж таки їхав із Дону додому?" в рунвірівський газеті "Світло Оріяни", до якої і я мав колись відношення. Подаємо текст статті трохи в укороченому викладі:
В 1936-му "повернув українському народові із забуття" московський краснознамьонний хор красной армії. Останнє видання цього тексту в Збірнику пісень "Як засядем, браття, коло чари", упор. Поріцька О.А., Київ: Муз. Україна, 1993, с. 252.
Їхали козаки із Дону додому,
Підманули Галю, взяли із собою.
Ой ти Галю, Галю молодая,
Лучче тобі буде, як в рідної мами
Зазначимо, що наш народ віками шліфував кожен наголос, кожну риму, складаючи пісні. А тут з першого ж куплету проглядає невправність як технічна, так і смислова. Далі ж козаки в пісні показані не лицарями, а лиходіями, що поводяться з бідолашною Галею, як татари-людолови:
Везли, везли Галю крутими горами,
Крутими горами, темними лісами...
Прив'язали Галю до сосни косами.
Підпалили сосну із гори до низу.
Сосна горить, а Галя говорить:
"Ой, хто цеє чує, нехай порятує".
Тут уже не тільки рими, а й складів не вистачає для збереження ритму мелодії й злагоди співу. Та облишмо, бо далі:
Обізвався козак: - Я в полі ночую,
Я твій голосочок далеко почую.
Почув козак! Облишмо наголоси! Чи є козак, який би кинув дівчину напризволяще, не порятував би її від нападників? А що ж у пісні?... Та для повної картини мушу подати увесь той бруд, кинутий в обличчя козацтву, що з дому свого – Дону їхало невідомо до якого дому:
Каже другий: – Я в полі пахаю,
Ой хто дочок має, нехай научає,
Ой хто дочок має, нехай научає.
Нехай на досвітки гулять не пускає.
А з останніх рядків виглядає лукавий мораліст, який "піклується" про цноту козацьких наречених і дочок роду нашого.
А чи існував інший текст? Так, існував. За справжній зміст цієї пісні далекий родич нашої сім'ї дядько Гордій потрапив до одного з концентраційних таборів, збудованих у Києві за наказом Лєніна. Концтабори призначалися для "антисемітів"... Це окрема тема. А зараз про пісню. Ось як склав її народ і як співав її знищений чекістами-сіоністами дядько Гордій:
Їхали хозари із Дону додому,
Умовляли Галю їхати з собою:
"Ой ти, Галю, Галю молодая",
Умовляли Галю їхати з собою.
"Єдєм, Галя, с намі, мудримі жидамі,
Будеш жить получше, чем у родной мами".
Не слухає батька Галя молодая,
До жидів на воза весело сідає.
Ті ж повезли Галю курними шляхами,
Крутими ярами, темними лісами.
Розтинали Галю масними руками,
Прив'язали бідну до сосни косами.
Попід ноги Галі накидали хмизу,
Запалили сосну із верху донизу.
Сосна догоряє, Галя промовляє:
"Ой хто мене чує, нехай порятує".
Козаки почули, до лісу майнули –
Жидів порубали, Галю врятували.
Ой хто дочок має, нехай научає
З хтивими жидами шляхом не пускає.
У цьому тексті були ще куплети, які, за нашим українським звичаєм, не співали, коли за столом були діти. У них йшлося про всі тортури над Галею та її опір злодіям. Я лише раз чув їх і, на жаль, не запам'ятав.
Батько останній раз проспівав цю пісню, почувши спотворений текст, і заборонив нам співати її, пом'янувши дядька Гордія, якого не врятувало посилання на те, що так співає народ.
Дуже прикро, що деякі сучасні виконавці народних пісень включають цю, перероблену нашими ворогами пісню, до свого репертуару, не замислюючись над огидним змістом. Чим, безперечно, тішать тих, чиї далекі предки їздили із Дону додому, підманюючи й обезчещуючи по дорозі недосвідчених дівчат." [7, 5].
Ще додаємо розповідь редактора газети "Світло Оріяни", запорізького письменника-гумориста Миколи Білокопитова, який почув ще раніше аналогічний народний зміст пісні від діда Івана Канидійовича Низького:
"Іван Канидійович жив недалечко від залізничної платформи "Осетрівка". Знаючи розклад руху електричок, він зазвичай виходив до платформи, де збиралися люди й розважав їх своїми розповідями. Зізнаюся, що й сам я через кілька років, коли їздив електричкою на роботу в місто, зумисне приходив сюди раніше, щоб послухати дідові теревені... Осіннього дня застав я діда Канидія на залізничній платформі в оточенні кількох людей, які весело реагували на його оповідки. Дочекавшись, поки слухачі сіли в електричку, підходжу до Івана Канидійовича з наміром розговорити його. А дід наче не бачить і не чує мене, а прислухається до співу, що звучить десь на верхній вулиці – там, певно, весілля гуляло. Так ось, дід, дослухаючись, нервово зауважував на адресу співців: "От, придурки – не козаки, а турки. Думають, що співають, а самі на себе г…но виливають… Чортові співаки, лижуть жидівські с…ки!" і т.д.
Я геть зовсім не розумів, чому Канидій так оцінював почуте (а співали пісню "Їхали козаки із Дону додому"), але мені було смішно й разом із тим цікаво. І я, стримуючи сміх, щоб не розсердити діда, дослухався до його коментарів. І з тих коментарів виходило, що з Дону додому їхали не козаки, а хозари, які й прив'язали Галю до сосни косами, підпаливши сосну ізгори донизу. А "Козаки почули, до лісу майнули, жидів порубали – Галю врятували".
Щиро зізнатися, тоді я не знав як сприймати таке відкриття, та й не дуже цим переймався. Хоч сумнів у мені дід посіяв. І по тій розмові кожного разу, коли десь на гулянках чи з телерадіоефіру чув цю пісню, згадував Канидія й дивувався: як могли козаки таке вчинити з дівчиною та й чи міг народ про це пісню створити?"
На початку 90-х років у Києві мені випало познайомитися з краєзнавцем Михайлом Молявком, який виявився дуже цікавим співрозмовником, знавцем маловідомих сторінок з історії столиці. Він передав мені для публікації в газеті "Світло Оріяни" (я був тоді редактором цього видання) якийсь матеріал у пакеті. Вже вдома, ознайомившись із дописом, згадав діда Канидія, бо те, про що писав київський краєзнавець і що я колись чув од діда співпадало, як мовиться, на всі сто. Мова про пісню "Їхали козаки…" [1].
Думаю, що цими цікавими розповідями ми створили інтригу. Бо далі будемо підступно розвіювати хибну думку. Щоправда не ми такі розумні перші. Тому до вже опублікованих фактів додаємо ще свої думки.
Перш за все зазначимо, що народна пісня могла мати трохи інший зміст і можливо більш зрозумілий. Треба врахувати, що переспівувач міг щось забути, переставити слова. А варіанти Гордія і Канидія, це народні переспіви. Ми й самі таке робили і зараз часто слухаємо у виступах артистів, які використавши відому пісню вставляють гумористичний зміст. А так як жиди завжди були у полі уваги українського народу, то вийшли ось такі цікаві варіанти.
Пісня має повчальний зміст. Галя порушила якісь суспільні правила і через це постраждала. Як можна здогадуватися, мова йде про шлюбні дії. І наївну Галю виманили з батьківського двору, завезли до лісу і тут тобі на... Якісь незрозумілі для багатьох тортури навколо палаючої сосни. А все виявляється простіше, якщо подивитися на народні обряди.
Ось як описується ця подія на одному із сайтів присвячених пісням: "В нас існує весільна обрядова традиція, під час весілля палити сосну. За традицією брали гілку сосни і влаштовували таким чином: гілки сосни втикали в хліб або весільний коровай. прикрашали квітками, колоссям, калиновими ягодами, хмільними шишками, кольоровими, золотими й срібляними нитками, стрічками й папірцями. На гілках також кріпили невеликі воскові свічки, які підпалювали і таким чином сосна палала...
Весільне гільце ставили в кутку під образами, свічки на гільці підпалювали з верху до низу, тому в пісні "Їхали козаки з Дону до дому" співають "підпалили сосну від гори до низу".
Автор пісні описує, як козаки підпалили сосну, а дівчина кричить і не хоче одружуватись, просить когось її врятувати від цього шлюбу. В даній пісні молодій Галі дуже пощастило, її голос почув інший козак, який цю молоду дівчину щиро кохав. Козак прийшов і врятував розбите серце Галі, у житті може бути не так все добре, тому нам потрібно прислухатись до цієї поради "А хто дочок має нехай навчає".
Дівоча коса з давніх часів шанувалася українцями, про неї складено безліч прекрасних пісень. Про дівочу косу згадують в багатьох весільних і обрядових піснях. У минулі часи під час весілля дівчині обрізали косу, таким чином всі мали знати що вона заміжня, коли коса відростала, то жінка мала її ховати під хустиною.
Ще донедавна дівчата в Україні волосся не обрізали. Здається, це було всього сто років тому, та навіть в середині 20 століття стрижка коси не була популярною. Вважалося, що пострижена дівчина зіпсована і нечесна, легкої поведінки. Сьогодні було б смішно вважати, що дівоча коса то перша ознака цнотливості й порядності. Але попри конкурси зачісок і розмаїті види стрижок, в нашій країні існує багато дівчат, які носять косу." [4].
Приведемо один із варіантів пісні "Горіла сосна, палала", їхній зміст приблизно однаковий і виконувався на весільному обряді.
Горіла сосна, палала,
Під нею дівка стояла.
Під нею дівка стояла,
Русяву косу чесала.
– Ой коси, коси ви мої,
Довго служили ви мені.
Більше служить не будете,
Під білий вельон підете.
Під білий вельон, під хустку,
Більш не підете за дружку.
Під білий вельон з кінцями,
Більш не підете з хлопцями.
Горіла сосна, смерека,
Сподобавсь хлопець здалека.
Сподобавсь хлопець та й навік,
Тепер вже він мій чоловік. [3, 28].
Тепер звернемося до побічних свідчень етнографів що допоможе нам зрозуміти суть весільного обряду. Ось які дійства проводилися до свята Купала із сосною:
"На українському Поліссі форма багаття була дуже близькою до білоруської. Його виготовляли так. На святого Юрія хлопці вибирали в лісі сосну, обрубували з низу до самого вершку всі гілки та до половини висоти стовбура зрізали кору. До верхівки дерева чіпляли старе колесо. В такому вигляді дерево залишалося у лісі і до Купала встигало висохнути. На Купала під нього зносили дрова з усіх дворів, додавали хмизу і все це урочисто підпалювали в присутності усієї громади. Вогонь мав сягнути верхівки дерева і запалити колесо." [6, 46]. На Купало окремо запалене колесо скочували у воду, це символізувало шлюб Сонця і Води [6, 47]. А саму ляльку Води-Марени на святі топлять чи спалюють [6, 42]. Шлюб то така річ, що можна "згоріти" із сорому, особливо, коли заміж виходили цнотливими і перший статевий досвід був із чоловіком, на якому дівка одружилася.
З двору хмиз нести в ліс безглуздо, хіба символічно, тому, швидше, його збирали в лісі, як це співається в одному з варіантів пісні про Галю:
Розбрелись по лісу, назбирали хмизу,
Підпалили сосну од гори до низу.
От і сповістили самого вишнього Бога і весь Рід, що постала нова родина.
Тепер розберемося із самим козацьким військом і чого "їхали козаки із Дону додому". Це теж із весільного репертуару. За мітом наречена перебуває в потойбічному світі (батьківському дворі). Наречений має зібрати військо і відправитися у похід її відвойовувати. Дорогу йому перетинає річка Дунай, звісно, що не географічна річка, а умовна – Дунай тут вживається у давньому народно-поетичному значенні ріки та води взагалі [6, 42]. Вважаємо, що Дон і Дунай є тотожними назвами.
У Велесовій Книзі світ живих відділяється двома річками. На нашу думку, там де Сонце сходить – це Ра-ріка, а де заходить – це Дон. Мітологічний сюжет покладений на існуючі річки: "До того були отці наші на берегах моря по Ра-ріці і з великими труднощами по ній переправили своїх людей і скотину на інший берег, ідучи [до] Дону." [2, ВК,9б]. Тобто люди рухаються за Сонцем від Ра-ріки до Дону. А відповідно зворотній рух буде "з Дону до дому".
У весільному обряді на виході з двору нареченої перед молодими ллють Дунай (розливають воду). Чоловік бере на руки жінку і переносить через Дунай. [3, 6]. Тобто він має подолати 'кор-дон' з потойбіччям і відправитися додому.
Дівчину на весіллі бояри мають забрати з батьківського двору хитрощами, викупом чи війною-битвою. Докія Гуменна описуючи обряд весілля подає кілька цікавих моментів, що стосуються нашої статті [див. 5, 142-161].
Так ось, під час сутичок роду молодої і роду молодого кілька разів розпалюється бійка, стрілянина, а посланців, що перелазять через замкнені ворота, в'яжуть. Потім свашки обох родів люто між собою сваряться. Але кінець-кінцем напасники перемагають і дівчину забирають.
Докія Гуменна вважає, що це відголоски давніх бойових дій між кочівниками-ямниками і трипільцями, то вона не зовсім права. Хоч такі випадки теж і були під час війни, але весільний обряд відображає кохання між чоловіком і жінкою, що в образному розумінні тотожно війні, тому всі дії і супроводжуються умовними бійками-сварками, зображаючи давні мітологічні сюжети.
Приклади пісень, як "військо" збирається на війну:
У не ділечку рано
По всім селі заграно,
Заграно-забубнено.
Боярів побуджено.
Встаньте, бояри, встаньте.
Коні сідлайте.
Самі ся убирайте,
Бо поїдемо ранком
Попід високим замком,
Будемо замки ламати.
Марусеньку діставати...
Ой, заграно-забубнено ранейко
Ой, збирайся, князю-Івасю, борзейко.
Та поїдемо тихим Дунаєм до замку.
Постаємо в три рядочки на ґанку,
Там будемо білий камінь лупати.
Чей би смо могли молоду Марусю піймати.
А тепер згадаємо, що в нашій досліджуваній пісні козаки "везли Галю крутими горами, темними лісами". Д. Гуменна якраз і про це пише, що мати молодого умовно напаковує двадцять возів харчами, бо дорога далека, доведеться їхати лихими шляхами:
Бо ми поїдем польом, болоньом.
Ой, милий Боже! Піском, каменем.
Будуть вози дудніти,
А підкови бреніти.
Вже після війни, коли всі сидять в хаті все одно залишається напруження. Як пише Докія Гуменна, у хаті панує атмосфера глибокої ворожості й неприязні до чужинців-грабіжників, що силоміць вдерлися і навратилися забрати дівчину із її природного оточення та везти на невідому долю "за темними лісами, за глибокими водами, серед світу чужого". Між дружками й свашками молодого весь час відбуваються пресвари.
В описах Докії Гуменної є багато моментів весільного обряду, але вони мало стосуються змісту пісні, що розглядаємо. Тому звернемо увагу на останній обрядовий момент козацької змови, можливо він нам підкаже хоча б як версію, що то за козак з поля, що "голосочок здалека почує" і нічого толком не робить.
Є обряд "перейма", який існує до сьогодні: Парубки із сусіднього кутка (а коли дівчина виходить у друге село, – з цього) переймали обов'язково весільний поїзд. В наш час це виглядає так: на виїзді з вулиці (села) посеред дороги ставиться столик, на ньому застелений рушник й лежить хліб. Весільний поїзд не пройде, поки не відкупиться. Тобто дівка могла верещати, що її вивозять з рідної хати, а місцеві козаки почули і з "чужинців", що дівку виманили, взяли могорич.
В пісні ще є один козак: "каже другий: – Я в полі пахаю". Пахати – це теж саме що й орати, а орач допомагає Богові запліднювати Матір-Землю, тому така земля стає пашнею. Про ці взаємини між чоловіком і жінкою в образному розумінні співається в українських весільних і сороміцьких піснях, наприклад:
Ой піду я темним лугом,
Оре милий своїм плугом,
Чужа мила поганяє,
І к сонечку промовляє:
Помож, Боже, чоловіку,
Щоб так орав поколь віку. [8, 141-142].
Саме цей другий досвідчений у шлюбі козак дає моральні настанови:
Ой хто дочок має, нехай научає.
Нехай на досвітки гулять не пускає.
Та й дійсно, дівок гуляти темними ночами не пускайте, бо теж заміж втечуть з рідної хати, але ж без того і рід не буде продовжуватися. Ось тому після таких весільних "війн" і "горінь" діти народжуються.
Ще раз наголосимо, що пісня "Їхали козаки із Дону додому" має явний весільний зміст. Але щось в ній таки не вистачає до логічного завершення і розв'язання загадок. Тому й не дивно, що виникли окрім основних текстів, ще й гумористичні варіанти про хозар. На те воно і народна творчість, так що у вас є можливість на популярну мелодію придумати свій логічний зміст. Творчих успіхів!
Література:
1. Білокопитов М.Г. Хто ж то їхав з Дону додому? // Хата-читальня Запоріжжя. – https://sites.google.com/site/hatachitalnazaporizza/pismennki-zaporizskogo-krau/bilokopitov-mikola-grigorovic/hto-z-to-iehav-z-donu-dodomu.
2. Велесова Книга / переклад, коментарі С.Д. Пашник. – Запоріжжя: РПК, 7526 (2018). – 192 с.
3. Вінчання / Уклали Пашник С., Яковенко Я. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7526 (2018). – 36 с.
4. Горіла сосна, палала. – https://www.pisny.net/ukrainian-musik-uk/горіла-сосна-палала.
5. Гуменна Д. Минуле пливе в прийдешнє: Розповідь про Трипілля. – Нью-Йорк: Укр. Вільн. Акад. Наук у США, 1978. – 384 с.
6. Жуйкова М. Номінація смерті та архаїчне мислення // Студії з інтегральної культурології. – Вип. І: Thonatos. – Львів, 1996. – С. 28 – 62.
7. Молявко М. Хто ж то їхав із Дону додому? // Світло Оріяни. Всеукраїнський часопис Онуків Дажбожих ОСІДУ РУНВіри. – Запоріжжя. – Ч.2(8). – 1996. – С. 5.
8. Пашник С.Д. Руський Православний Календар. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7526 (2018). – 172 с.
Світовит Пашник
Волхв РПК
Немає коментарів:
Дописати коментар